“Щаслива. Ще зовсім молода і така красива”, – думала бабуся про жінку, що гортала на лавочці рекламний буклет

«Щаслива», – думала власниця мережі модних кав’ярень, розглядаючи відому актрису, що присіла за столик.
– Красуня, виглядає на мільйон. Тільки й турбот – що полювати за новою колекцією прикрас, вибрати – на якому курорті відпочивати, відбитися від натовпу багатих шанувальників та встигнути сховатися від папараці за високим парканом шикарного особняка.

А тут … голова обертом йде від цих поставок, податків, конкурентів, кредитів за квартиру і нову машину. Дитина з нянею росте, у чоловіка своє життя. І на Мальдівах починається високий сезон…

«Щаслива», – думала її сусідка по будинку, прямуючи в перукарню, і випадково зустрівши «кавову бізнес-леді».
– Живе поверхом вище у величезній квартирі, машини міняє, як рукавички. А тут… пишеш ці програми, як проклята, пишеш. Ледве-ледве вдалося накопичити на однокімнатну квартиру. Працюєш з ранку до ночі, сидиш одна вдома, як ув’язнена. Ні сім’ї, ні друга. Ні розваг, ні відпустки. Тільки і читаєш в соцмережах: що краще – Ібіца або Тенеріфе. А життя мимо проходить»…

«Щаслива», – думала про неї перукарка, спритно підстригаючи вологі пасма.
– Сама собі пані. Працює прямо у власному будинку, попиваючи каву. Потикала в кнопки на ноуті – Дзинь – гроші на карту капнули, причому, пристойні. Хочеш в Єгипет, хочеш до Туреччини. А тут…
скільки голів потрібно перестригти, тонну волосся з підлоги вимести, щоб хоч якусь копійку заробити. І кожній ще догоди, кожна норовить нерви помотати. До вечора ноги не тримають, а вдома свекруха зуби точить, щоб з порога впитися в саму душу»…

«Щаслива», – думала про перукарку продавчиня, що продає рибу на вуличному лотку, пританцьовуючи від листопадового холоду і хухаючи на розпухлі від мерзлої води руки. – Стоїть собі в теплі, в шльопанцях і халатику, красу дівчатам наводить, «чайові» в кишеньку збирає. А тут… щоденне море в тазу… І в дощ, і в сніг, і в мороз… Ноги заклякли, пальці на руках не гнуться. Єдиний заробіток, якщо яка-небудь «пані» не захоче в лусці ручки білі бруднити, і скаже рибку їй почистити. До вечора доплетешся до орендованої квартири, гахнеш горілки зі співмешканцем, тільки тоді і зігрієшся»…

«Щаслива», – думала про неї тоненька худенька модель, заворожено спостерігаючи, як продавчиня з апетитом наминала булочку з білковим кремом, яку їй приніс в блістері вантажник з ринку. – Завжди сита, жере солодощі в задоволення, кожен норовить її люблячи вщипнути. А тут … Вічно голодна для стрункості, перебиваєшся випадковими заробітками, ніколи не знаєш – коли наступного разу поїж, де і з ким переночуєш. Роздягаєшся перед тим, хто заплатить, і звикаєш бути неживою річчю»…

«Щаслива», – думала про модель, яка позує з букетом листя молодому фотографу, елегантно вбрана дама бальзаківського віку. – Молоденька, з витонченою фігуркою, з загадковим поглядом. Все життя у неї попереду. І не знає вона, як це – коли в’яне краса. Як це – коли вмирають рідні. Як це – коли з чоловіком не склалося, а у дорослих дітей своє життя. І не знає гіркуватий смак вечорів обійнявшись з самотністю»…

«Щаслива», – думала про елегантну жінку, що гортала на лавочці рекламний буклет, старенька, везучи по доріжці скверу інвалідний візок, в якому дрімав дідусь. – Ще така молода і красива. Ще здорова і сповнена сил. Ще може собі дозволити витрачати гроші на гарний одяг, смачну їжу і приємні речі. Ще не знає, як це – коли всі жалюгідні крихти пенсії цілком йдуть на ліки. Ще не знає, як це – прислухатися ночами до затихаючого дихання, і відчувати, що кінець близько»…

«Щаслива», – думала про бабусю з візком самотня старенька, перекладаючи з каструльки з відбитою емаллю кашу в кілька котячих мисок під кущем. – Скільки їх бачу – завжди удвох. Вона йому ковдру на ногах поправляє, він для неї норовить ухопити гілочку горобини. Є про кого піклуватися, є той, хто пошкодує. А тут… помреш, і не згадає ніхто. І не знає вона, як це – варити собі кашу на воді, замість молока, щоб погодувати їх – бездомних і голодних. Аби хоч комусь бути потрібною»…

«Щаслива», – думала про бабусю, до якої щодуху мчали з десяток котів, молода бродяжка, яка намагалася заспокоїти дворічну дочку, що розкричалась – Може заради розваги котів годувати, а мені дитину не завжди є чим нагодувати. Десь живе вона, десь ночує, кашу он варить. І не знає, як це – не мати нічого свого, просити милостиню, втікати від поліцейських або спущених собак. Може, давно б уже з мосту вниз головою, та тільки дитиною по руках і ногах зв’язана»…

Вона розгорнула пом’ятий пакет, відламала шматок булки, яку сьогодні їй простягнула жаліслива тітонька, коли вони просили милостиню на сходах переходу, і дала в руки голодній дівчинці. Вона не бачила, що за ними спостерігає актриса, допивши свою каву і сівши за кермо шикарного авто. Сидить мовчки, не повертаючи ключ запалювання, і, не кліпаючи, дивиться на дівчинку, яка старанно жує солодкий хліб.

І у неї перед очима за мить – все її життя: красива казка, упереміш з цинізмом, зрадою, порожніми обіцянками і раннім абортом. Фальшиві ролі, дорогі подарунки, від яких на серці лід, прекрасний будинок… порожній і тихий ночами.

Вона зустрілася з малятком очима, і від розкритого дитячого погляду перехопило дух. Стежачи, як дівчинка обвиває ручками материнську шию, вона мимоволі доторкнулася до своєї, уявляючи бажане дитяче тепло і безумовну любов, яку юна мама, здавалося, зовсім не помічає.
А в голові крутилася лише одна думка: «Щаслива … Господи, яка ж вона щаслива»…

© Тетяна Лонська